Фото: instagram.com/titowa_jewellery
За її плечима дві евакуації та чергове повернення до улюбленого заняття. Катерина Титова з Донецька почала займатися ювелірною справою з 2008 року всупереч побажанням сім’ї, яка бачила в доньці психолога.
Вже досягнувши успіхів на ювелірній ниві, змушена була 2014 року виїхати з Донецька і оселитися в Гостомелі… Звідки на початку 2022 року разом із дітьми довелося вибиратися пішки, під обстрілами.
Але ювелірну справу – не кинула. Сьогодні в асортименті Катерини – кулони областей країни, персонажі українських мемів, каблучки та браслети з мотивуючими написами.
Про те, як стала ювеліром, про пережитий кошмар початку війни та вироби-меми, Катерина розповіла Коротко про.
Перші кроки: “Ювеліри вкрай неохоче ділилися досвідом”
– Я навчалася на психолога у Горлівці, на 5-му курсі пішла працювати до консалтингової фірми, вела тренінги з продажу. Вже здобувши диплом, зрозуміла: не хочу бути психологом, хочу бути ювеліром. Нічого мене до цього не підштовхувало – жодного знайомого чи родича-ювеліра у мене не було, та й я нічого не знала про ювелірну справу. Просто прилетіло в голову, що хочу – і все!
Родичам ця ідея не сподобалася. Мені казали: Ти з дуба впала? Який у ж*** ювелір? Іди працюй за фахом!” Цілий рік я воювала зі своєю родиною.
До цього, за 2-3 роки, вивчила весь срібний асортимент, що був у магазинчиках Донецька. Побачила, що всі вироби однакові. В інших містах шукала ювелірні магазини, розглядала асортимент – розуміла, що він такий самий, як і скрізь. Мені подобалися ексклюзивні речі, але перш ніж я почала їх виготовляти, минуло років зо три.
Тоді була криза-2008 – мене не хотіли брати навіть психологом до школи. Сиділа вдома і думала, що робити далі.
Найпопулярніші обручки – відразу показують ставлення до того, що відбувається. Фото: ФБ Катерини Тітової
На той час інтернет ще не був так розвинений, як сьогодні, а ювеліри дуже неохоче ділилися своїм досвідом. Для дядечків старої формації ділитися досвідом означало виростити собі конкурента. З іншого боку, тоді потрібна була ліцензія, щоб працювати ювеліром. Просто взяти та почати працювати, як можна сьогодні, тоді було не можна. Щоб мати ліцензію, потрібен був якийсь диплом. Тому у 23 роки я поїхала до Харкова вчитися – знайшла у Харкові училище сфери послуг.
Мене знову чекало життя в гуртожитку, приїхала до 15-16-річних дітей (до цього училища приїжджали після 9-го класу). Вони на мене дивилися, як на чиюсь маму: мої одногрупники тільки дізнавалися, що ліжко само себе не застилає, а посуд сам себе не миє.
Відучилася у Харкові, захистила диплом, зробила дипломну прикрасу – повернулася додому. Моя бабуся через знайомих знайшла маленький ювелірний завод у Донецьку, в який мене погодилися взяти. Мені передали: “Ми маємо вільний стіл. Якщо так хоче, нехай приходить вчитися сама”.
Я прийшла, на заводі сидять дядьки і теж дивляться на мене з недовірою. А коли дізналися, що маю вищу освіту, вирішили, що я блаженна. Казали: “Якби в нас була вища освіта, ноги нашої тут не було б: це важка праця”.
І це справді важка робота. Ти сидиш по 8 годин, возишся з дрібницею, вся вона однакова (завод конвеєрно робив одні й ті самі моделі, причому десятиліттями).
Поки працювала, довбала співробітників. Стояла над душею, казала: “Колю, навчи мене!”. Коля відповідав: “Я працюю”. Я: “Ну як доробиш, навчи мене”. Коля: “Ну, гаразд”. Потім: “Андрюшо, де мені купити інструмент?” Андрій: “Для цього тобі треба поїхати туди”. Адже в мене нічого не було.
9 місяців я там працювала, а потім нас скоротили.
На заводі я взяла основне – навчилася пиляти, моделювати, вставляти камінці, дізналася, як розкотити срібло і зробити з нього каблучку тощо.
З чоловіком та дітьми. Фото: ФБ Катерини Тітової
Початок роботи та від’їзд із Донецька
– Я вийшла заміж, завагітніла і почала потроху працювати вдома. Відкрила свою власну техніку, почала використовувати мідь та акрилове скло. Мене знайшли люди, які випускали книжки з майстер-класами – ми зробили брошуру з майстер-класами у моїй техніці. Згодом ювелірка перетворилася для мене з хобі на роботу.
2014 року, коли в Донецьку стало небезпечно, запропонувала чоловікові виїхати. Сказала, що спочатку зможу нас прогодувати. Чоловік працював у інституті, був футбольним арбітром. А я як ювелір ні від чого і ні від кого не залежала. Вже тоді у мене були прокачані соцмережі, я отримувала багато замовлень. Розуміла: якщо візьму свій інструмент із собою, нормально виживу. Так і сталося. Виявилося, що моя “дурна фігня”, як вважали наші рідні, може прогодувати мене та мою родину.
Мама сказала: слухайте, а ми якось проїжджали Бучу, і там так гарно та сосни. Туди ми й поїхали. Це було літо 2014 року, на нас ніхто ніде не чекав. 2019 року купили будинок у Гостомелі, відремонтували його та почали там жити. У нас тут діти до школи, у садок ходили. На другому поверсі нашого будинку облаштувала майстерню.
Світлина, як Катерина з донькою біжать, рятуючись від обстрілів, потрапила на обкладинку британського таблоїду The Sun. Фото: instagram.com/titowa_jewellery
Життя після повномасштабного вторгнення: “З Гостомелю бігли лісами”
Катерина згадує, що першого дня вторгнення сиділа в майстерні. Гостомель атакували, на аеродром летіли чорні гелікоптери. Російські десантники висадилися біля нашої “Мрії”. Пахло горілим.
– Від бойових дій ховалися у підвалі. Це невеликий підвал для консервації, неповні 2 на 2 метри, спати там ми не могли. В цей час навколо нашого будинку точилися бої: на наше перехрестя перла вся орда.
«У мене є обручка з кримським мостом, а мосту вже майже немає», – каже Катерина. Фото: ФБ Катерини Тітової
Вранці обійшли все довкола, у сараї сусідів знайшли російського танкіста, який там сховався. Танкіста потім забрали наші.
З ранку почався другий бій, пішла друга хвиля росіян – ми знову сховалися у підвалі, від танкових залпів тремтіла земля. Опівдні прилетіло до нашої оселі. Ми почули, як летять шибки, зрозуміли: треба вибиратися і тікати.
Поки збиралася, побачила, що в залі не лишилося жодного вікна, а від майстерні мало що лишилося. Взяли підготовлені заздалегідь гроші та документи, схопили дитячі речі.
Спершу попрямували на склозавод, де місцеві сиділи по кілька днів: там було бомбосховище, вода, генератори – там ми заряджали телефони та дізнавалися про новини. Коли дісталися склозаводу, завмерли з жахом: перед парканом були окопи, тіла людей, покинута техніка. На заводі нікого не було, поряд палало і гуло: снаряд потрапив у газову трубу. Потрібно було бігти далі.
Розуміли, що перехрестя добре прострілюється – ми побігли лісами, полями. Дорогами не можна було: обстрілювали машини, затримували людей, а потім чоловіків тримали в полоні.
Так йшли полями-лісами до Ірпеня. Потім до Романівки, через підірваний міст. Із дітьми пішли пішки 12-14 км. Нам пощастило: з Ірпеня нас підвезли до Романівки. Під обстрілами добігли до автобуса, застрибнули до нього та за 7 хвилин дісталися Києва. Наші рідні дали нам захист на кілька днів, а потім ми вирушили до Вінниці.
Повернулися додому, як це стало можливо. Одразу після деокупації сиділи на низькому старті і все запитували, коли можна їхати. І лише після 12-13 квітня нам дозволили. Першим поїхав чоловік – на щастя, все було чисто: видно, заходили наші сапери, навіть у піаніно заглядали.
Вдома на нас чекав зруйнований дах, не було вікон – повна жесть. Нам одразу почали писати люди із пропозиціями допомоги. Приїхали – і за один день переклали дах. Ми закрили вікна целофаном, на той момент ще не було електрики, інтернету, зі зв’язком були проблеми. Все, що було – газ та вода. Потроху все відновлювали, поставили нові вікна.
«Батьківщина-матір» показує “шахедам”, що вона про них думає. Фото: instagram.com/titowa_jewellery
Все зі срібла: “Батьківщина-мати” з непристойними жестами, кільця “Ві** буйся” та браслети, що мотивують
– Після повномасштабного вторгнення я перейшла на срібло. Нещодавно зрозуміла, що мене надихають меми. У тому, що це потрібно навіть під час війни, мене переконували підписники, коли я була у Вінниці.
А кулон зі сталевими яйцями Катерина носить сама – каже, надає сили. Фото: instagram.com/titowa_jewellery
Друзі-ювеліри надіслали мені хто що міг. Один – лобзик, другий – віск, третій – полірувальну пасту. Перше, що мені хотілося зробити – був півник із Бородянки. Виготовила маленький кулон, написала – “Вистоїм”. У квітні у мене купили два такі кулони, а далі воно так і пішло.
Потім був пес Патрон, він був скрізь. Влітку дізналася, що є такий герой мемів – Швайнокарась. Спочатку його придумали, щоб ображати українців – на кшталт карась із головою свині, але згодом Швайнокарась став частиною нашої культури.
Один із останніх моїх виробів – “Батьківщина-мати”, яка двома руками показує “фак”. Під час атаки “шахедів” вона була на піку популярності – її продовжують замовляти досі.
Ще мене надихають мотивуючі написи. Наприклад: “Мені можна, тобі можна”. Цей напис присвячений нашій звичці родом із дитинства все собі забороняти.
Браслет, кольє та каблучка з написом “Ві*буйся” – це до зауважень деяких про те, що українцям треба весь час виділятися і бути не як усі.
Переглянути цей допис до Instagram
Перстень із написом Pizdets став бестселером. За півтора року повномасштабної війни зробила та продала вже до сотні таких.
Минулого року почала робити символи міст України. У мене є маріупольська, вінницька, житомирські вежі та харківський градусник.
Переглянути цей допис до Instagram
Сережки під назвою “Саша та Володя в Гаазі” знаходяться у Скарбниці Національного музею історії України (до її фондів потрапляють найцікавіші вироби українських ювелірів. – Ред.). Там же проходила виставка прикрас, створена українськими майстрами після 24 лютого – і кулони з “Азовсталі”, і брошки з побитого уламками снаряда металу… Тоді мені зателефонували та сказали, що хотіли б мати мою роботу у своїх фондах, запропонували її викупити. Я сказала, що готова подарувати її: для мене це честь. Приїхала, підписала усі документи.
Тож продовжуємо працювати. Я вже стільки пройшла, пережила та побачила… Не збираюся здаватися! Приклад України щодня надає мені сили.
Сережки «Саша та Володя в Гаазі». Фото: instagram.com/titowa_jewellery